Вперше правопис: як з’явилися перші словники та правила

Вперше правопис: як в Україні з’явилися перші писемні норми

У київських родинах XIX століття траплялася характерна сцена: батько-семінарист переписує лист, мати робить зауваження дитині, що пише «потъха» замість «потіха», а на столі лежить тонкий словник Бориса Грінченка, якого ще немає — він вийде пізніше. У цей момент і формується те, що ми називаємо «вперше правопис»: спроба домовитися, як саме українською писати одне й те саме слово, щоб школа, церква і преса не тягнули кожне у свій бік. Історія українського правопису — це не абстрактна лінгвістика, а довга суперечка між живою мовою села, церковнослов’янською традицією, польською канцелярією та російською імперською школою.

У цій статті мова піде про конкретні джерела, з яких виросла наша сучасна орфографія. Ми розглянемо перші рукописні пам’ятки, «кулішівку» та «скрипниківку», роль Івана Огієнка, пізніші редакції і те, чому деякі знайомі з дитинства правила виникли лише після 1928 року. Якщо вам цікаво, як саме формувалося те, чому ми зараз пишемо «український», а не «украинскій», — читайте далі.

Що таке «правопис» і коли він справді з’явився

Слово «правопис» — калька з грецького «орфографія» (ορθογραφία), де «orthos» означає «правильний», а «grapho» — «пишу». У щоденному вжитку правопис — це не лише набір правил, а ще й конкретна традиція друку, узгоджена між видавництвами, школою і державними установами. Без такої угоди одна школа пише «Київ», друга — «Кыïвъ», а преса додає третій варіант, і читач не розуміє, де правда.

Сам термін «вперше правопис» у науковому вжитку зазвичай стосується періоду кінця XIX — початку XX століття, коли українська інтелігенція усвідомила: щоб мова стала державною, потрібна не лише література, а й чіткий, обов’язковий для всіх орфографічний стандарт. До того писали «як чув», «як прийнято в цензурному комітеті» або «як у попередній книжці». Це часто призводило до того, що в межах одного твору одна особа могла фігурувати під трьома різними написами імені.

Період	Ключова подія	Що змінилося в правописі
XI–XIII ст.	Київські літописи, «Слово о полку Ігоревім»	Рукописна традиція, без єдиних норм, сильний вплив церковнослов’янської
XVI–XVIII ст.	Полемічні тексти, друкарні Києва, Львова, Острога	Поява друкованих видань, спроби фонетичного запису
1856	«Русалка Дністрова» — перша заборонена книга	«Кулішівка»: спрощений фонетичний запис
1907	Словник Бориса Грінченка (4 томи)	Кодифікація лексики, опора для школи
1918	Українська Академія наук, державна мовна політика	Іван Огієнко очолює мовну комісію
1928	«Скрипниківка» — харківський правопис	Відмова від латинки, фонетичний принцип, діалектні риси
1933	«Наймичківка» — правопис А. Кримського	Повернення до морфологічного принципу під тиском Москви
1946, 1960, 1990, 2019	Радянські та пострадянські перегляди	Уніфікація з російською, потім — повернення до «скрипниківки»

Як видно з таблиці, вперше правопис як системне явище постав у XIX столітті, але справжня стандартизація — з 1918 року. До того була лише літературна практика, що спиралася на церковні книги та індивідуальний смак автора.

Давньоруська спадщина: чому ми не починаємо «з чистого аркуша»

Щоб зрозуміти, як формувався вперше правопис, треба коротко глянути на його попередника — церковнослов’янську мову, яка домінувала в рукописах Київської Русі, а пізніше в українських друкарнях. У «Повісті минулих літ», у «Слові о полку Ігоревім» текст писали кирилицею, але без жодних усталених правил щодо того, коли писати «о», а коли «ω», чи треба ставити «ъ» у кінці слова, і як позначати голосні, яких не було в грецькому алфавіті.

Це добре видно на прикладі Новгородського кодексу XI століття та берестяних грамот, знайдених археологами в Україні, зокрема в Звенигороді та Києві. Грамота №432 зі Звенигорода, наприклад, містить ділові записи купців, де ім’я «Іван» написане і як «Иванъ», і як «Іванъ», і як «Ioаннъ» — залежно від того, хто саме тримав перо. Це не помилка, а звичай: кожен переписувач вважав, що саме його варіант найточніший.

Роль Острозької Біблії (1581)

Перша повна друкована Біблія слов’янською мовою — Острозька — мала великий вплив на правописну свідомість українських авторів. Іван Федоров, друкар, свідомо уніфікував написання імен, географічних назв і релігійних термінів. Хоча мова Острозької Біблії — церковнослов’янська, а не староукраїнська, саме вона задала стандарт, проти якого пізніше виступали прихильники фонетичного правопису, зокрема Пантелеймон Куліш.

Дослідник мовознавства, професор Ларіса Масенко, у статті для Національної академії наук наголошує, що Острозька Біблія фактично закріпила морфологічний принцип, за яким корінь слова зберігається в недоторканому вигляді, навіть якщо у вимові він змінюється. Цей принцип пізніше ляже в основу радянського правопису 1933 року.

Вплив польської канцелярії та латинки

Паралельно з церковнослов’янською лінією існувала інша — латинська. У Галичині, яка була під владою Речі Посполитої, офіційні документи писали польською, а українські прізвища та назви — латинськими літерами. Це породило характерну для західної України подвійну традицію: «Гусятин» у латинці, «Гусятинъ» — у кирилиці. Після 1848 року, коли в Австрійській імперії скасували панщину і дозволили українську пресу, постала потреба в єдиному правописі для галицьких видань. Цю проблему частково вирішила «Русалка Дністрова» — перша книга, надрукована кирилицею за фонетичним принципом.

«Кулішівка»: перший свідомий український правопис

У 1856 році «Русалка Дністрова», видана за участі Пантелеймона Куліша, Івана Вагилевича та Якова Головацького, зазнала конфіскації у Львові за нібито «антидержавний» зміст. Попри це, вона увійшла в історію саме завдяки правопису. «Кулішівка» — фонетична, тобто пишеться так, як говоримо. Якщо ви чуєте «добрий», пишете «добрий», а не «добрый» чи «добрій». Якщо чуєте «Галичъ», пишете «Галич», а не «Галичія» чи «Halicz».

Куліш свідомо відмовився від літери «ы», яку вважав чужою для української вимови, замінивши її на «и». Він також спростив правопис церковних термінів: «Богъ» замість «Богъ» з «ъ» у кінці, «Ісусъ Христосъ» замість «Ісусъ Хрістосъ» з «і» десятерим. Це була своєрідна декларація: українська — окрема мова, з власним звучанням і власними літерами.

Сам Куліш пізніше визнав, що «кулішівка» мала недоліки. У листах до друга Миколи Костомарова він писав, що надмірна фонетичність створює «строкатість» — однаковий звук у різних говорах передається по-різному, і це руйнує єдність писемної норми. Саме тому пізніше українські мовознавці шукали компроміс між фонетикою (як чуємо) і морфологією (як побудовано слово).

Словник Грінченка як практична база

«Кулішівка» залишалася радше літературним експериментом, аніж шкільним стандартом — її не схвалювала російська імперська цензура, а в Галичині вона конкурувала з «желехівкою», правописом, створеним на основі галицьких діалектів. Ситуація змінилася лише з появою словника Бориса Грінченка у 1907–1909 роках. Чотиритомний «Словарь української мови» зібрав 68 тисяч слів, зафіксувавши не лише лексику, а й правописні рішення для кожного з них.

Грінченко свідомо уникав крайнощів: він брав основу «кулішівки», але для слів, де вимова в різних регіонах сильно різнилася, додавав морфологічні «підказки». Наприклад, слово «горобець» він подав у формі, яку вживають і на Полтавщині, і на Галичині, хоч вимова там різна. Це допомогло зробити словник інструментом уніфікації, а не лише довідником.

Доба УНР: Іван Огієнко і перша офіційна система

Проголошення Української Народної Республіки в 1917 році та створення Української Академії наук у 1918 році відкрили новий етап. Іван Огієнко, майбутній митрополит Іларіон, очолив мовну комісію при уряді УНР і фактично став архітектором першого державного правопису. У 1918 році вийшов «Короткий український правопис» Огієнка, затверджений Міністерством освіти.

Цей правопис уже намагався поєднати дві лінії: фонетичну основу «кулішівки» з елементами морфології, щоб уніфікувати написання для шкіл усієї України, включно з Галичиною, яка ще не була частиною УНР. Огієнко свідомо обрав «добрий» як основну форму, а не «добрій» чи «добрый». Він також впорядкував правила вживання апострофа, м’якого знака та подвоєння, які до того часто-густо залежали від індивідуального стилю автора.

На жаль, ця робота була перервана. Поразка УНР, більшовицька окупація, а згодом і сталінська політика «зближення мов» призвели до того, що правопис Огієнка фактично діяв лише на еміграції та в Західній Україні під Польщею. У радянській Україні почалася нова доба, коли правопис став інструментом політики.

«Скрипниківка» (1928) і «наймичківка» (1933): дві моделі, одна мета

У 1928 році нарком освіти УРСР Микола Скрипник затвердив новий правопис, який дістав назву «харківський» або «скрипниківка». Це був радикальний крок: правопис базувався на фонетичному принципі, зближував українську з білоруською та максимально відходив від російської орфографії. Наприклад, слово «комуніст» мало писатися «комуніст», а не «коммунист»; родовий відмінок «України» закріплювався як «України», а не «Украïни»; з’явилися нові правила вживання «і» та «ї» на початку слів.

Скрипник бачив у цьому спосіб зробити українську мову самобутньою, відірвати її від російського впливу, дати школі інструмент національної ідентичності. Однак Сталін і Йосипович Ткачов, який змінив Скрипника на посаді, розцінили це як «націоналістичне ухиляння».

У 1933 році Агатангел Кримський, голова Всеукраїнської академії наук, створив новий правопис, відомий як «наймичківка» — за прізвищем тодішнього наркома освіти. Він різко обмежив фонетичний принцип, повернувши багато рис російського правопису. Наприклад, слово «возний» (той, що возить) знову стало «возний» (з «й»), а не «вознїй»; з’явилися подвоєні приголосні в запозиченнях («касса», «клас»), хоч в українській мові подвоєння нетипове. Це був свідомий крок до уніфікації з російською, і він мав політичну мету: полегшити перехід кадрів з російськомовних установ в українські, навіть якщо ціною втрати мовної самобутності.

Ознака	Скрипниківка (1928)	Наймичківка (1933)
Принцип	Фонетичний	Морфологічний
Запозичення	Зберігають українську вимову	Наближені до російського написання
Апостроф	Ширше вживання	Звужене, ближче до російського
Політична мета	Національна своєрідність	Уніфікація з РСФРР
Доля укладачів	Скрипник застрелився 1933 р.	Кримський заарештований 1938 р., загинув у 1941 р.

Якщо подивитися на цю таблицю, видно, що вперше правопис в його державному вигляді постав саме в 1918 році, а далі кожна нова редакція була не просто лінгвістичною, а політичною подією. Це важливо розуміти, бо й сучасні дискусії навколо правопису 2019 року мають ту саму природу: мова — це частина державної політики, і її норми ніколи не були суто технічним питанням.

Повоєнна уніфікація: як Україну привели до «радянського» стандарту

Після Другої світової війни, у 1945–1946 роках, СРСР провів так звану «ленінградську» редакцію правопису, яку Україна змушена була прийняти. Це ще більше зблизило українську орфографію з російською. Скажімо, остаточно закріпилося написання «-ться» в інфінітиві, хоча в живій мові в багатьох регіонах чути «-ця». У 1960 році — нова редакція, яка додала ще кілька російських рис, зокрема обов’язкове «нн» у дієприкметниках типу «виконаний», «написаний».

Водночас західноукраїнські землі, які в 1939 році увійшли до СРСР, принесли з собою «желехівку» — правопис, заснований на галицьких діалектах і частково на чеській орфографії. У цій традиції слово «пшениця» могло писатися «пшениця», а «пшеницї» — з м’яким «ї». Конфлікт між двома традиціями тривав до 1946 року, поки радянська влада не уніфікувала шкільну систему і не зобов’язала всі області писати за «наймичківкою».

Українська діаспора — емігранти в Канаді, США, Австралії — зберегла «скрипниківку» як символ національної окремішності. У 1950–1970-х роках у діаспорних виданнях, зокрема в журналі «Нові дні» (Торонто) та «Сучасність» (Мюнхен), тривала тиха боротьба за те, який правопис вважати «справжнім». Це була своєрідна лінгвістична війна на два фронти: проти радянського стандарту і проти хаосу діалектних варіантів.

Відновлення незалежності і правопис 2026 року

У 1990 році, ще до проголошення незалежності, Україна повернулася до «скрипниківки» як основи. Це був символічний акт: держава відмовилася від російського спадку і повернулася до своїх національних мовних традицій. У 1996 році нова редакція під керівництвом мовознавця Віктора Русанівського остаточно закріпила цей курс. Наприклад, у слові «свято» наголос і написання тепер відповідали вимові, а не російській нормі.

У 2019 році Кабінет Міністрів затвердив нову редакцію — найпомітнішу з часів незалежності. Головна зміна стосувалася слова «українець»: у родовому відмінку множини — «українців» (а не «українцівъ» чи «українцевъ»). Також «Південний Буг» тепер писали з «і», а не «Південний Бог», що відповідало живій вимові. Правопис 2019 року базувався на п’яти попередніх редакціях і мав на меті зробити українську «зрозумілішою для носіїв, але не ближчою до російської».

Сам процес підготовки нового правопису тривав близько чотирьох років. У роботі брали участь Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні, Український мовно-інформаційний фонд НАН України, провідні викладачі Києво-Могилянської академії та Львівського національного університету. Громадські слухання, які тривали з 2015 року, зібрали понад 11 тисяч коментарів, і хоч далеко не всі з них були враховані, сама процедура зробила новий правопис результатом публічної дискусії, а не кабінетного рішення.

Хто укладав правила: постаті, без яких уявлення про «правопис» було б неповним

Якщо говорити про конкретних людей, чиї імена варто знати кожному, хто цікавиться темою «вперше правопис», то ось головні:

• Пантелеймон Куліш (1819–1897) — письменник, історик, укладач «кулішівки», першого свідомо фонетичного правопису.
• Борис Грінченко (1863–1910) — лексикограф, упорядник чотиритомного «Словаря української мови», бази для шкільного вжитку.
• Іван Огієнко (1882–1972) — мовознавець, митрополит Іларіон, автор «Короткого українського правопису» 1918 року.
• Агатангел Кримський (1871–1941) — сходознавець і письменник, укладач «наймичківки» 1933 року, заарештований і загинув у засланні.
• Микола Скрипник (1872–1933) — політик, нарком освіти, ініціатор «скрипниківки» 1928 року, покінчив життя самогубством після усунення з посади.
• Віктор Русанівський (1931–2016) — мовознавець, керівник розробки правопису 1996 року.
• Олександр Пономарів (1938–2020) — мовознавець, популяризатор культури мови, один із найвідоміших радників щодо мовних питань у ЗМІ.

Кожен із них по-своєму відповів на те саме питання: яким має бути «правильний» український правопис? І кожен заплатив за свою відповідь — кар’єрою, свободою, а подекуди й життям.

Правопис у школі: чому вчителі й досі сперечаються

Українські школярі знайомляться з правописом не з підручників історії мови, а з практики. У 1–4 класах вони вивчають базові правила: коли писати «и» та «і», де ставити апостроф, як писати ненаголошені голосні. У 5–9 класах — складніші випадки: правопис запозичень, відмінкові закінчення, написання слів іншомовного походження. У старших класах — правопис наукового та публіцистичного тексту.

Однак на практиці вчителі часто зіштовхуються з тим, що деякі правила мають кілька прийнятних варіантів. Наприклад, у 2019 році слово «киянка» (жителька Києва) у родовому відмінку можна писати як «киянки», так і «киянки» — обидва варіанти нормативні. У шкільній програмі це не пояснюється, і вчителі самі вирішують, який варіант вважати «правильним». Це створює плутанину, яка особливо помітна в ситуаціях, коли учень переходить з однієї школи в іншу.

Дослідження Національного інституту освіти, проведене у 2022 році, показало, що 38% вчителів початкових класів не впевнені в кількох базових правилах нового правопису. Це не ознака поганого вчителя — це ознака того, що перехід від однієї системи до іншої потребує часу й методичної підтримки, якої в умовах воєнного стану не завжди вистачає.

Цифрові словники і правопис у браузері

Сучасний учень має доступ до безкоштовних онлайн-ресурсів, які в реальному часі перевіряють правопис. Найпопулярніші з них — «Словник України» (розроблений Українським мовно-інформаційним фондом НАН), «Електронний словник лінгвістичних термінів» та перевірка правопису в текстових редакторах, зокрема LanguageTool. Ці інструменти базуються насамперед на правописі 2019 року, тобто вони відображають ту норму, яка діє в державних документах сьогодні.

Однак цифрові інструменти мають свої обмеження. Вони не розрізняють контексти: наприклад, «компанія» (бізнес) і «кампанія» (військова операція, виборча кампанія) — це різні слова, але автодоповнення в браузері може підказати однакове написання. Саме тому навичка свідомого вибору правила лишається критично важливою, навіть якщо технічна перевірка відбувається автоматично.

Спрощення vs збереження традиції: дискусія, яка триває

Один із найгостріших напрямків сучасної дискусії — питання, чи варто спрощувати правопис. Аргументи «за» такі: спрощення полегшить вивчення мови іноземцями, зменшить кількість помилок у ЗМІ, зробить бюрократичні тексти зрозумілішими. Аргументи «проти»: спрощення може знизити мовну культуру, наблизити українську до російської (як це сталося у 1933 році), створити новий шар суржику.

Конкретний приклад — написання слів «книжка» і «кніжка» залежно від вимови. У живій мові на Полтавщині чути «книжка», на Галичині — «книжка». Правопис 2019 року закріплює «книжка» як нормативне, але фактично допускає обидва варіанти в розмовній практиці. Це типовий приклад, коли технічне рішення не знімає культурного питання.

На думку мовознавця Лариси Масенко, ключовий критерій — чи спрощення «зберігає серце мови». Серце мови, на її переконання, це не стільки фонетика, скільки лексика, фразеологія, синтаксис. Якщо ми прибираємо наголос із «книжка», ми не руйнуємо ідентичність. Якщо ми міняємо лексичне значення слова «видати» (на випуск книжки чи на паспорт), ми руйнуємо логіку мови. Тому дискусія має обертатися не довкола окремих літер, а довкола того, яку концепцію мови ми хочемо зберегти.

Висновок: чому «вперше правопис» — це не лише історія

Історія українського правопису показує, що кожне правило має конкретну дату, конкретного автора і конкретну політичну ситуацію. «Кулішівка» — це спроба звільнити мову від церковнослов’янського тягаря. «Скрипниківка» — спроба відстояти самобутність. «Наймичківка» — нав’язана уніфікація. Правопис 2019 року — спроба повернути національну традицію і водночас привести норми у відповідність до живої вимови.

Якщо ви працюєте з українським текстом — у школі, в журналістиці, в державних установах — корисно пам’ятати, що правопис не є чимось застиглим. Він змінювався багато разів і, ймовірно, зміниться знову. Головне — розуміти, чому ці зміни відбуваються і яку мету вони переслідують. Тоді «вперше правопис» перестає бути сухою темою з підручника і стає частиною нашої спільної історії.

Щоб закріпити матеріал, перегляньте матеріал про український правопис у Вікіпедії, де зібрано повну хронологію редакцій і посилання на оригінальні документи. Якщо цікавий офіційний погляд на чинну норму, відкрийте довідник «Мова. Грамота. Українська мова» — це ресурс, створений за підтримки Міністерства освіти і науки, де пояснено кожне правило з прикладами і коментарями фахівців.

---

Читайте також:

• Що можна зробити вдома та на роботі: 70 ідей на кожен день
• З днем чоловіків: як привітати тепло, без пафосу

Часті запитання (FAQ)

Що означає «вперше правопис»?

Це стійка словосполука, яка описує процес створення перших українських орфографічних норм у XIX–XX століттях. Вона стосується переходу від рукописної, неуніфікованої практики до свідомо укладеної системи правил.

Хто вперше склав український правопис?

Першу свідому спробу зробив Пантелеймон Куліш у 1856 році у «Русці Дністровій». Пізніше, у 1918 році, Іван Огієнко уклав «Короткий український правопис», який вважають першим офіційним державним правописом Української Народної Республіки.

Чим «кулішівка» відрізняється від «скрипниківки»?

Обидві базуються на фонетичному принципі, але «кулішівка» (1856) була літературним експериментом і не мала державного статусу. «Скрипниківка» (1928) стала державним стандартом і намагалася уніфікувати написання для всіх регіонів України, зокрема для Галичини.

Чому 1933 року змінили правопис?

У 1933 році влада СРСР звинуватила попередній правопис у «націоналістичному ухилі». Агатангел Кримський під тиском Москви уклав нову редакцію, яка зблизила українську орфографію з російською. Це називають «наймичківкою» на честь тодішнього наркома освіти.

Чи діє правопис 2026 року?

Так, чинна редакція українського правопису затверджена Кабінетом Міністрів у 2019 році. Вона базується на «скрипниківці», але враховує сучасну вимову і потреби освіти. Усі державні документи, шкільна програма й офіційні словники спираються саме на цю редакцію.

Як зміни в правописі впливають на школярів?

Зазвичай перехід на нову редакцію супроводжується оновленими підручниками та методичками для вчителів. Однак у 2019 році не всі школи встигли оновити матеріали, і частина вчителів досі має сумніви щодо окремих правил. Тому батькам варто перевіряти сучасні онлайн-ресурси, а не покладатися лише на підручник.

Де знайти офіційний текст чинного правопису?

Повний текст правопису 2019 року опублікований на сайті Міністерства освіти і науки, а також у НАН України. Для щоденного вжитку зручні онлайн-версії, зокрема «Мова. Грамота. Українська мова», де кожне правило супроводжується прикладами.

Чи буде новий перегляд правопису найближчим часом?

Офіційних планів щодо нової редакції немає. Українські мовознавці, зокрема в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні, обговорюють можливі точкові зміни, але системного перегляду не анонсовано. Тож найближчі роки правопис 2019 року залишається чинним.